ЧОРТКІВСЬКА ОФЕНЗИВА У СПОГАДАХ УЧАСНИКІВ БОЇВ
Спогад сотника Михайла Дибуляка:
«Тяжкі хвилі переживала УГА в травні 1919 року. На галицьку землю наче сарана налетіла армія генерала Галлєра, щоб викинути галицьких українців з їхньої землі. Неподатна досі 7-а Львівська бригада УГА не встояла перед великими ворожими масами. Ворогові вдалося проломити фронт на сусіднім відтинку і в цей спосіб обійти ліве крило 7 – бригади, чим відібрано її можність перейти на полудневий берег Дністра, як це було плановано. Заняття ворогом Миколаєва Н/Д наступило моментально так, що курені 7 бригади не могли про це знати. Бригада була змушена податися на схід, на села Вибранівку, Бориничі. Там прийшлось використовувати лісові полоси, щоб під їхньою охороною упорядковуватись і перейти до протинаступу. Це був лиш найновіший план команди, якого не виконано.
Тим часом ситуація була для нас грізна. 7–бригада зайняла нові позиції на лінії Березівці – Суходіл. 13 полк опер своє праве крило о 3 – бригаду, а 14 полк своє ліве крило о групу сотника Олексина, котра знову опиралась о Дністер. Курінь сотника Шмідта лучивсь з нашим 14 полком. Нові наші позиції тягнулись в горбоватім терені, покритім лісами, були тому дуже недогідні, бо утруднювали працю розвідчих стеж, прямо не дозволяли обсервувати ворожих рухів, розвідуватись про силу, про наміри ворога, та про концентрування його військ».
Спогади «вищого старшини 7 бригади»:
«По боях під Миколаєвом 7-му бригаду приділили під команду 2 Корпусу. За весь час відвороту під час польської офензиви аж за Чортків і Ягольницю бригада не вела ніяких боїв із ворогом. Наказано відворот аж за Збруч, якому сотник Михайло Дибуляк був противний, а свою думку він виложив отаману Бізанцу на однім постою за Бучачем і просив звільнення з армії, якщо буде відворот застановлений. Перед нашою офензивою 7 бригада була в такій ситуації: на захід від Товстого, де був постій Начальної Команди, cтояла 2 бригада. До неї притикав 14 полк з фронтом на північний захід, дещо на північ у Ягольниці, 3 бригада Вольфа, за Серетом 1 бригада УСС. В п’ятницю перед Зеленими святами команда 13 полку дістала з бригади такий наказ: "Ворог зайняв Ягольницю, 3 бригада Вольфа в силі 5 куренів відступила за Серет. Виставити проти Ягольниці польові сторожі; коли б ворог наступав відбивати проти наступом. Ціла артилерійська група остає до диспрозії."
Сотник Дибуляк покористувався спосібністю і вирішив на власне ризико виступити активно. По нараді з прибічниками чотарем Федаком видав наказ до наступу на Ягольницю, повідомляючи про це команду групи і 13 полк. Третю бригаду не можливо було відшукати. Наступав курінь поручника Олексія Кліша, а одна батарея підтримала наступ. Високими густими житами галицькі стрільці впритул наблизились до зайнятого поляками великого села. Після короткого артилерійського нальоту вони стрімкою атакою увірвались у Ягільницю. Наступ галичан застав ворога зненацька. Гарнізон села був розгромлений вщент, захоплені полонені, трофеї. А головне – відкрито шлях на Чортків. Втрати куреня були невеликі. Серед убитих був блискучий командир сотні 22 річний поручник Клим Утриско, молодий вчитель з Комарна на Львівщині».
Спогади В. Миговича:
«23 курінь. Головний гостинець Ягольниця–Товсте йде попри східну частину села. При гостинці при північному краю села є самостійне господарство. Курінь дійшов до тої хати. Тут застали ми полкового команданта сотника Михайла Дибуляка. Ми довідались, що Ягольниця зайнята вже поляками, а перед нами находяться задні стежі частин 3-ї бригади, які теж мають бути у відвороті. Сотник Дибуляк заявив нам, що «робимо наступ». Наш курінь одержав наказ повести наступ на східну частину Ягольниці, опираючись лівим крилом на гостинець Ягольниця–Товсте. На західну частину Ягольниці наступав наш 1-ший курінь. Вечоріло. Курінь почав виконувати наказ і двома сотнями пустився наказаним напрямом на Ягольницю. Стрілецтво сотень густою розстрільною, полями засіяними найбільше пшеницею, почало йти осторожно повільним темпом вперед. Ніхто з нас не знав, якими силами обсаджена Ягольниця. Одначе ми сподівалися, що сили ці невеликі – найбільше сотня–дві. За розстрільною йшли чети скорострілів. Штаб куреня йшов вздовж дороги. Так посуваючись полями–житами й пшеницями, з яких майже не видно було стрільців, дійшли сотні розстрільною під Ягольницю. Вже смеркалось. Опору з боку польських військ не було. В Ягольниці була тоді всього одна польська сотня, яка виставила була стежу на полудневім краю Ягольниці при дорозі, де залізниця перетинає шлях Ягольниця–Товсте. Є це близько залізничного двірця Ягольниця. Стежа заскочена нашою розстрільною в переполосі розбіглась. Нашим наступом, польські частини були дуже заскочені. Вони не сподівались із нашої сторони ніякої притиакції. Та наш наступ був острожний, повільний. Стежа відступаючи взад, змогла заалярмувати решту залоги, так, що польські частини змогли свобідно, без втрат, відступити на північний край Ягольниці – за яр. Там осадовились вони кругом хат, коло цвинтаря при шляху Ягольниця –Чортків.
Наша розстрільна перейшла згідно з наказом полку східну частину Ягольниці і задержалась над яром, що тягнеться із заходу на схід. Дальше наступати було годі, бо зробилась ніч – зовсім темно. Наші стежі ствердили, що польські відділи знаходяться на північному краю Ягольниці, тому сотня пор. Клима Утриська одержала наказ вчасно ранком виперти їх поза Ягольницю.
Це був початок, так би сказати вступ, до Чортківської офензиви. Цей наступ наказав командант 2-го полку сотник Михайло Дибуляк. Чи робив це він із власної ініціативи і чи одержав наказ від отамана Бізанца, не знаю. Треба припустити, що полковий командант знав, що отамани Шепарович і Волощук робили заходи в Начальній Команді Галицької Армії, щоб здержати відворот і розпочати контрофензиву».
Спогади Др. Миколи Андрусяка (1936 р.):
«Наказ зайняти наперед Ягольницю, опісля Чортків одержали дві бригади 2-го корпусу: 7 –ма якою командував Бізанц і 3-я з підполковником А. Вольфом на чолі. У Бізанца не було зневіри і він в часі звороту обстоював при зустрічі з О. Павленком думку проти наступу з огляду на мораль армії. Тому на виконання наказу не довелось довго чекати і вже 7 червня вечером зайняв Ягольницю 14 полк 7–ї бригади. Командував ним сотник Михайло Дибуляк».
Отаман Волощук про Чортківську офензиву:
«На передодні чортківського пролому на фронті 14- го полку піхоти (от. Дибуляка, що належав теж до 7 –ї бригади й стояв на право від мого полку, зайшла була якась воєнна подія. Про що там йшло, вже собі не пригадую. Не знаю теж, чи ця акція вивязалась під натиском поляків, чи може з власної ініціативи от. Дибуляка або полк. Бізанца, який цей полк мав "під рукою", тобто поближче бригадної команди. Зате знаю, що це була взагалі перша боєва акція перед Чортковом, пройшла з великим успіхом і викликала серед війська значний підйом духа».
Спогад поручника УГА Якима Вербового:
«Пам`ятаю, як нині, звитяжний наш бій за село Ягільницю, невеличке галицьке містечко, що біля Чорткова. Я би сказав, що головну роль відіграв тоді там саме наш курінь під управою нашого героїчного сотника Михайла Дибуляка. Через поля ми підійшли впритул до Ягільниці. А потому після доброї гарматної атаки вдерлися ми сюди. Наш наступ був несподіванкою для поляків. Ми їх тоді буквально розгромили до тла. Забрали в полон їхніх вояків та багато трофеїв, що нам знадобилися. Відкрили ми тогди собі дорогу на Чортків. А найголовніше, що втрати наші були досить невеликими як щодо людей, так і щодо амуніції…
До Ягольниці приїхав отаман Бізанц, підполковник Вольф і отаман Дубинський (3 бр.). Сотник Дибуляк доказував, що наші частини все ще здатні до наступу та що ми повинні не уступати, а навпаки наступати. Отаман Бізанц і підпоручник Вольф поїхали негайно до Товстого до Начальної Команди, де по гарячій промові отамана Бізанца наставлений був наступ на Чортків. Головний удар по гостинцю з Ягольниці Особисто Бізанц командував 7 і 3 бригадою.
Наступ почався другого дня коло полудня, 14 полк 7 бригади пішов прямо на Білобочницю в похідних колонах, щоб відтягти відворот і боронити наше ліве крило, 13 полк 7 бригади по лівій стороні, а Третя бригада по правій стороні гостинця. Наступ підтримали 2 батареї. Сіявся літній дощ. По коліна в болоті стрільці бригад Бізанца і Вольфа наступали вздовж залізниці. На околицях міста їх зустрів нищівний вогонь противника з пагорбів, що над Серетом. Поки галицька артилерія знищувала вогневі точки, січовики здійснили стрімкий маневр і ударом з тилу примусили ворожий заслон відступити. На цілій рівнині було видно, як наше стрілецтво, дисципліновано, не зважаючи на ручний вогонь поляків, відважно напирало мокрими полями, на польські окопи. Наші батареї зайняли боєві становища по обох боках гостинця і почали цільно обстрілювати поляків гранатами. Прямим гарматним обстрілом наші гармати знищили польську лінію так, що поляки із значними втратами покинули в переполосі свої становища. Ввечері Чортків — важливий вузол противника на галицькому фронті — було взято. Наші батареї в’їхали до Чорткова дорогою і були там скоріше від піхотних частин. Третя і 7 бригади увійшли до Чорткова бадьоро, окрилені успіхом в бою, з мінімальними втратами. В наступі на Чортків був ранений поручник Рибачевський (курінний 13 полку)
Штаб дивізії Сікорського скоро відступив до Теребовлі? Дивізія Сікорського, яка обороняла місто, зазнала серйозних втрат: захоплено 200 полонених, 52 скоростріли і 7гармат, багато військового майна. Залишки дивізії у паніці відступили до Бучача. На фронті утворився загрозливий для ворога пролом».
Зі спогадів Степана Шухевича:
«На периферії міста від Бучача чути було ще відгуки гарматних стрілів. Вулицями йшли наші запасні частини з співом на устах – в прегарнім настрою. Помалу пересувалися обози. Голосно оповідали собі стрільці, як брали Чортків та як утікав противник так, що навіть не встиг забрати всіх своїх гармат. Якраз перед нашим наступом на Чортків зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоб відсвяткувати свято здобуття міста відбуваючи модні під той час "похорони України". Зійшлися елегантно вистроєні дами, святочно прибрані панове, не бракувало також і делегатів від "власцян". Та в самім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві три детонації. Це розривалися наші шрапнелі. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполосі утікали й сіяли паніку: "Уцєкайцє, бо украінци юш в мєсцє!"
Наші війська зайняли Чортків майже опорожнений з польського населення. Жиди позакривали вікна і не виходили на вулиці. Вони навіть ще в більшій части не знали, хто в місті, чи польські чи українські частини».
Спогад Степана Лисяка („І ми мали малих героїв”):
«Українська Галицька Армія ще раз напружилась, ще раз наставила свої сталеві штики. Після чортківського пролому, окрилена вірою в перемогу здобувала рідні села й міста. По важкому бої наші війська зайняли місто Бурштин, здобули й Рогатин. Ми в розстрільній ішли на Черче. На шляху Черче-Підкамінь лежав кілька років від рова, в полі, десяти-одинадцятилітній хлопчик… Він був мертвий. Лежав спокійно з відкритими дитячими очима, його уста і груди були залиті кровю. Лежав горілиць, простоволосий, з розкиданими руками. Біля нього глиняний збанок, у ньому ще краплина води. Він носив воду українським воякам до першої боєвої лінії. Ворожа куля недалеко Підкаменя, під ліском, розірвала його молоденькі груди. Я вилляв зі збанка останню краплину води на долоню і промив його скривавлені уста. З блюзи вийняв кусок платка і прикрив його молоденьку голову. Ще раз поцілував чоло й побіг за своїми. Він не носив мазепинки, не мав кріса, він не був вояком. Але поляг на боєвищі, серед граду куль, як правдивий вояк… Був героєм… Він нас знав. Він нас любив. Його молоде серце відчувало, завіщо ми боремось. Ми не повинні забувати за наших дітей-героїв».
* * *
„Наступ на Чортків і зайняття його був світлою нашою побідою, що додала сильного духа і віри нашому стрілецтву у власні сили”, – згадував поручник Петро Мигович у Літописі „Червоної калини” у 1937 році, що був учасником тих пам`ятних подій.
«Відділи вмаршеровують у Чортків, повно видців на вулицях. Це неділя, перший день Зелених Свят…. Військо переходить, військо переливається. Спішно, нестримно, вперед. А на захід, вже за Чортковом, чути відгуки боїв, рев гармат, клекіт скорострілів…
Одразу ж після визволення Чорткова до міста прибув генерал О. Греков. У датованому 9 червня наказі військам він писав: «В щасливий для Галицької Армії день, славний побідою під Чортковом, я прийняв безпосередньо на себе командування військами. Поздоровляю армію з великим успіхом і горячо дякую всім учасникам і героям послідніх боєвих днів. Твердо вірю, що від сьогодні ми будемо знати тільки слово «Вперед» і боєм та хоробрістю здобудемо назад всю нашу землю. Бог свідком, що ми боремося за святе і праве діло. З Богом вперед!»
Блискучі перемоги під Ягільницею, Чортковом і Джурином викликали велику радість і підйом у галицьких військах.
Ми йдем вперед, над нами вітер віє,
І рідні нам вклоняються жита,
Від радощів у грудях серце мліє –
За волю, край і смерть нам не страшна,
– писав стрілецький поет Невестюк, виражаючи світлі почуття захисників Батьківщини.
Пыд час успішного розгортання Чортківської офензиви в Галицькій Армії, за час від 18 червня до 10 липня було проведене іменування. Альфред Бізанц був удостоєний звання підполковника, Михайло Дибуляк і Роман Волощук отримали звання отаманів, поручники Северин Рибачевський та Рудольф Мар стали сотниками.
Чортківська офензива, що без сумніву належить до найкращих тактичних осягів Українського Війська під час визвольної боротьби нашого часу, викликала захоплення та загальний підйом духа не тільки серед війська, але й серед усього українського населення Західньої України.