«...Кінчиться ліс, а перед нами ріка Ірпень, а дальше Святошин і золоті верхи Києва. Сотні зупинились, і довкруги залягла мертва тишина. Очі стрільців гляділи наче обіцяної землі, а уста шептали набожно слова подяки.
— Стрільці! — промовив бригадир — наші страждання скінчились успішно. Не марно пролита кров наших дорогих вояків! Завтра ввійдемо в столицю України. Хай живе Вільна Незалежна Україна! Слава!... Слава!... Слава!... — понеслось з тисячі стрілецьких, грудей».
Так пише учасник славного походу злучених українських армій на Київ у серпні 1919 р. в день перед здобуттям Києва. Пам'ятний, незабутній рік. В тому році аж дві величні події, що розворушили серця українців і наказали їм битись в один такт, в один час і для одної ідеї. Перша — це день 22 січня, коли то Українська Народна Республіка на Східних Українських Землях і Західна Українська Народна Республіка в Галичині злучились в одне державне тіло, в одну національну сім'ю, насильно розбиту й роз'єднану ворогами, В цей день урочистим актом проголошення соборності України, відчитаним перед тисячами українців з усіх земель на площі Софії в Києві, відновлено Українську Державу. Соборна Українська Держава, що про неї мріяли найбільші мужі України, стала того дня реальною дійсністю.
Духово з'єдинена в дні 22 січня 1919 р. Українська Держава, як зродилась під рев гармат, під свисти куль, у крові власних синів і на трупах займанців — так теж і перші дні своєї творчої праці проводила в кривавій боротьбі з лихими загарбницькими сусідами. За кожну п'ядь власної землі, за душу кожного українця, що її через довгі віки затруювано ворожим українській духовості ядом, треба було зводити тяжкий бій. Три ворожі армії, як три грізні градові хмари, зависли над Україною і перебивали на кожному кроці її державнотворчу працю. Під напором большевицької сили, що зросла на руїнах царської Росії, Директорія, тодішній уряд України, мусіла відступити аж на західні окраїни українських земель. Мільйонова червона армія сараною перла в Україну, маючи в плані загарбати її і створити з неї свою господарчу базу. З півдня надтягав Денікін, спадкоємець царського імперіалізму, з подібними до большевицьких загарбницькими замірами відносно України, підсилюваний постійно державами Антанти, що доставляли йому зброю, амуніцію й усякі воєнні припаси. На заході новостворена Антантою Польська держава представляла собою також неабияку загрозу для України, головно для її західних земель. Імперіалістичний апетит Польщі на Галичину, Холмщину, Підляшшя й Волинь мав уже за собою свою ганебну історію, й тепер поляки, неупорядкувавши ще як слід власних земель, рушили з новоприсланою з Франції армією на Галичину. З усіх сторін ворог. Україна лишена на власні сили, без союзників і без допомоги. Лишився один — одинокий вихід — піднятись ще раз українському народові, зібрати всі сили, напружити м'язи і з усієї сили струснути ними, щоб наїзники за одним махом розлетілись на всі сторони. Щоб те сталось, треба було українцям припечатати єдність держави, земель і духа, проголошену 22 січня — єдністю чину, і то чину збройного, і вирішено: з'єднати Наддніпрянську і Галицьку Армії і в рішучий та одностайній боротьбі з большевицькою ордою здобути Київ, а опісля звільнити цілу Україну.
В липні 1919 р. Українська Галицька Армія, перейшовши Збруч, злучилась з Наддніпрянською Армією й обидві вони рука-вруку, плече-о-плече рушили до наступу на Київ. Ненадійно, нестримно і невідклично зчепилась Українська Армія в завзятій боротьбі з большевицькою навалою, дощенту розбиваючи її на Волині, Поділлю й Київщині. Це були тяжкі й криваві бої. Цілий місяць, як льви, боролось українське вояцтво, опираючись тільки на власні сили, власне завзяття і витривалість. Сили і справності українському війську додавала добра організація армії, висока дисципліна стрільців і глибока віра в перемогу. Злучену армію провадив на Київ Головний Отаман Симон Петлюра, що своїм авторитетом і популярністю серед українських військових кругів додавав духу вояцтву.
Перед нагальним ударом з'єдинених українських військ розлітаються всі запори, всі застави, всі заборола большевиків, що вони їх уже вспіли насадити на нашій землі. Большевики тікають стрімголов з України, а наші йдуть і йдуть переможним походом все туди, де сяють у сонці золоті хрести Софійського Собору, де Великий Богдан на залізному коні гетьманською булавою вказує нащадкам шлях...
І ранком 31 серпня 1919 p. побідні наші полки увійшли в Київ. "Хто цього дня не чув і не бачив, — пише очевидець, — той тяжко скривджений долею. Цілі століття ждав народ на цю хвилю. В молитвах вимолював її, у піснях виспівував, у пророцтвах відгадував. Прийшла вона нарешті і позолотила нам душі. Розсвітила нам далекі обрії, що досі окривалися в мряці непевності і здогадів. Дала нам довір'я до себе і віру в велику будуччину народу".
І коли на мурах Золотоверхого замаяли синьо'жовті прапори, коли на вулицях залунала рідна пісня і могутнє "Слава", коли на вістрях українських багнетів заблищало рідне сонце, коли мешканці міста зі сльозами радості в очах вітали вкрай перемучене, запорошене, але бадьоре й радісне рідне військо — то в цю хвиліину звершилась друга велична подія 1919 року, звершилось братерство української зброї. Бо спільним походом на Київ, спільними боями, спільним переношенням воєнних трудів і невигод чинно доказав українській Схід і Захід, що вони одна нерозривна цілість. Акт єднання українців з 22 січня 1919 р. закріпив і збройним чином та кров'ю припечатав день 31-го серпня 1919 p., день братерства і перемоги української зброї. Цією перемогою було здобуття Києва, "матері городів українських", серця України, відвічної столиці українського народу. І хоч давно минув цей світлий день, хоч Україна ще не раз спливала кров'ю своїх найкращих синів, то пам'ять про 31 серпня 1919 р. завжди жива і свіжа в душі українського народу. І пам'ять ця штовхає народ до нових чинів таких світлих і величних, як той. Сьогодні ми, сучасне українське покоління, зустрічаємо цей день зі зброєю в руках, як наші батьки в незабутньому дев'ятнадцятому. Ми знову, як вони, рука-в-руку, плече-о-плече, багнет при багнеті, український Схід і Захід, Північ і Південь, йдемо і творимо Великий Чин. І наша дорога провадить у Київ; і ми дійдемо до нього, здобудемо його і вдержимо.
(Степан Петрів
31 серпня 1919 р.)
Джерело: http://archeos.org.ua/wp-content/uploads/2015/12/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D1%81-%D0%A3%D0%9F%D0%90-01-%D1%82%D0%BE%D0%BC.pdf
