„Не раз сама лиш артилерія вдержувала фронт. Ось зразок, що можна і треба осягнути.“ (з наказу по 4-ій Золочівській бригаді УГА)
Артилерія українських армій була чи не найбільш ефективним родом військ. Відбір вояків до неї був суворішим за піхоту та кінноту (артилерія вимагала більш освічених вояків), а втрати старшин упродовж Першої світової війни — набагато меншими, ніж в інших родах військ. Ці міцні кадри гармашів, «успадковані» від російського та австро-угорського війська, добре впливали на боєздатність артилерійських частин українських армій. Якщо в ході Першої світової війни бойові дії часто велись із споруджених польових укріплень, то в часи Перших визвольних змаган ь вони відбувались на відкритій місцевості. В таких умовах навіть одна батарея легких гармат могла завдати важких втрат піхоті чи кінноті. Навіть там, де існував позиційний фронт (як наприклад, під час боїв навколо Львова у 1918–1919 рр.), польові укріплення були набагато менш розвиненими, ніж на фронтах Першої світової війни. Ефективність української артилерії була доволі високою. Вогонь з гармат часто дозволяв українським частинам утримати свій фронт або ж прорвати ворожий. Великою проблемою артилерії часто була нестача снарядів, яких бракувало українським арміям.
Базою організації артилерії українських армій був полк, що складався з 3–5 батарей по 2 чоти (взводи) з 2 гармат чи гаубиць кожна (важкі батареї могли мати лише 1 чоту і 2 гармати чи гаубиці). В Армії УНР за штатом 3 «гарматні» (артилерійські) полки входили до складу гарматної бригади пішої дивізії, а в Галицькій Армії кожна бригада мала 1 гарматний полк. Паралельно існували і окремі дивізіони з 2–3 батарей. Батареї на загал розподілялись по частинах піхоти і діяли окремо, тому до їх складу входили власні підрозділи артилерійської розвідки, зв’язку і навіть кулеметів для оборони гармат. Великою проблемою української артилерії був брак маневреності: хоч гармати тягнули коні, гармаші пересувались пішки. Однак на перешкоді формуванню кінно-артилерійських підрозділів, де обслуга гармат пересувалась верхом, був брак коней. Єдиною кінно-артилерійською частиною, що існувала тривалий час, був Кінно-гірський дивізіон Олекси Алмазова Запорізького корпусу. Потреба в його послугах була такою, що він був напівофіційно реорганізований, аби кожна його гармата могла діяти самостійно.
