В ніч з 23 на 24 липня 1920 р. більшовики в кількох місцях перейшли Збруч і почали наступ на Сидорів-Боднарівку (тепер Гусятинськой р-н Тернопільської обл). Один курінь 3-ї Залізної дивізії кілька разів відбив атаку, однак врешті був оточений і полонений. На захід від Сидорова, у селі Кривеньке, українці зібрали майже всі наявні сили кінноти, що мали у розпорядженні на цій ділянці фронту: вершників Окремої кінної дивізії, 3-го кінного полку, трьох окремих кінних сотень – усього до 1500 шабель. Ворожа кінна бригада, окрилена успіхом, увірвалась у лаву української піхоти. Однак несподівано на полі бою з’явились наші вершники. Масштаби м’ясорубки, у якій з обох сторін взяли участь близько 3 000 кіннотників, описав учасник бою, хорунжий із Запоріжжя Микола Отрешко-Арський:
“Від с. Сидорів у напрямку на Васильківці, у хмарах куряви гонить величезна лава кінноти, глибини якої за курявою не видно. Ширина її (з правого крила) ховається за горбом, тому теж не дається її встановити. Генерал Удовиченко особисто дає накази. Наказує руками підтягнути гармати до садка і установити для стріляння “на картачі”. Кулеметні тачанки мають зайняти вогневі становища вздовж садка і лісу. Ліворуч нас лісок віддалений біля півкілометра, фронтом до наступаючої кінноти. Туди генерал Удовиченко післав старшину з наказом і кількома козаками.
Простір-поле між Сидоровим і Васильківцями два і пів – три кілометри.
Скінчивши приготування, ген. Удовиченко дає наказ гармашам відкрити вогонь по большевиках коли підійдуть на відстань одного кілометра; одночасно з гарматами відкриють вогонь і з 30–40 кулеметів. Кінні сотні 8-ої бриґади і штабу дивізії зайняли свої позиції за вказівками Командира дивізії й атаку мали почати після третьої сальви гармат, за ними йдуть кулеметні тачанки. 3-ій кінник полк (Фролова) праворуч нас, із ним кінні сотні 7-ої і 9-ої бриґад. Ліворуч нас була Окрема Кінна дивізія – про це ми не знали, крім вищого начальства.
Ворожа кіннота на деякий час ховається в долині перед Васильківцями, а за хвилину показуються окремі їздці, розгорнувшись у лаву, наближаються до нас, піднімаючи куряву, тільки шаблі блискають на сонці. Большевицька лава від нашого відтинку тягнеться ліворуч нас до двох і пів – трьох кілометрів. Відстань із хвилини на хвилину зменшується. Захоплені першим успіхом большевики, не натрапляючи на спротив, гонять ніби навипередки, поглиблюючи лаву, і тим самим зменшуючи свою ударну силу. Наші гармаші завмерли коло гармат, чекаючи команду “вогонь”, кулеметники також при кулеметах ведуть їх, націлившись за большевиками.
Ген. Удовиченко дає знак кінноті приготуватись, команда “Списи в руку! Шаблі геть!”. Коні відчувши настрій їздців, зворушились. Раптом голосна команда “вогонь!”. Гармати дружньо вдарили, заклекотіли кулемети, покриваючи перерву між гарматними сальвами одностайною зливою стрілів. Бачимо як картачі виривають галявини в большевицькій лаві. Настав наш час, вискакуємо з укриття і з кличем “СЛАВА!” розгортаючись в лаву, рушаємо на ворога. Праворуч нас із яру вискакує решта кінноти Залізної дивізії, продовжуючи лаву. Ворожа кіннота з розгону ще далі гонить на нас, відстань зменшується до яких 400 кроків. Ліворуч нас чуємо гучне “Слава!”, це з лісу вискочила Окрема Кінна дивізія, праве крило якої гонить до нас творячи одну лаву. Блискає вогонь, чути гарматні стріли, це полк. Алмазів зі своєї кінно-гірської батареї частує большевиків картачами.
Перед нами большевики завертають і женуть скільки кінь витягне, теж саме ліворуч і праворуч нас. Большевики на міцніших конях переганяють задніх, які стають предметом полювання наших кіннотників, особливо тих, що мають списи. Кілька днів перед цим боєм, наша кіннота одержала списи, тож прийнялася назва цього бою “проба списів”…
…Большевицька кіннота з розгону наскакує на свою піхоту, що мала закріпити прорив, а тепер не змогла стріляти по нас, бо перед нами була їх кіннота, що втікала. Проскакуючи скрізь, кіннота рубала червоноармійців, які чіплялися за стремена, а за нею наскочила наша кіннота і почала рубати піхоту. Це була відплата за наших піхотинців. Все поле перед Сидоровом було вкрите трупами, як сніпками. Ганялися за кінними, тачанками, пішими. Комісарів, які втікали на тачанках, порубали наші кіннотники; деякі стрілялися самі. На одній тачанці з комісаром і його “любкою”, поламалося колесо і обоє попали в руки наших їздців. Коли їх стягли з тачанки, тоді побачили, що любка сиділа на плащаниці, яку вони вкрали з церкви у Сидорові разом із іншими річами. Після бою повернено селянам їх церковні святощі, грабіжників розстріляли”.
Невдовзі минає 100 років з дня славетного бою під Сидоровим. Однак місцеві селяни вже не пам’ятають ні про повернуту плащаницю, вкрадену росіянами із місцевого храму, ні запаху людської та кінської плоті, який ще довго стояв над полем.
За півтора місяці після бою під Сидоровим Армія УНР провела серію успішних наступальних боїв. Сьогодні про ці славетні дні нагадують хіба поодинокі могили. Наприклад, поховання хорунжого Окремої кінної дивізії Данила Холошина, уродженця Курщини. На початку ’90-х сюди, на сільський цвинтар Струсова, що біля Тернополя, ще приїздила його родина із Нового Осколу Курської області. Місцеві дядьки переповідають, що Холошини надзвичайно пишались «славним рубакою». Цікаво, що сталось з цією родиною?
Українці люблять говорити про свої поразки та невдачі. Та чи вміємо ми дякувати за хоробрість, звитягу і перемогу? Чи пам’ятаємо про Вознесенськ, Ананьїв, Голованівськ, Сидорів та чимало інших місць, колись усіяних ворожими трупами? Якщо будете їхати з Тернополя на Бучач – зупиніться у Струсові. Там, за розваленим цвинтарним муром, що по ліву руки від дороги, у високій зеленій траві лежить хорунжий Холошин. Подякуйте йому!
Павло Подобєд, стаття в журналі “Український Тиждень” № 26 (606)
http://geroika.org.ua/spysy-v-ruku-shabli-het/
